Чотири роки тому світ прокинувся від вибухів.
А Україна — від люті, болю і рішення стояти до кінця.
Чотири роки тому ворог прийшов з думкою, що це — на три дні.
Минуло чотири роки.
І ми стоїмо.
Ми стоїмо у холодних окопах і теплих домівках.
Ми стоїмо в операційних і в укриттях.
Ми стоїмо на передовій і в тилу.
Ми стоїмо, бо за нашими спинами — діти.
Бо в наших серцях — свобода.
За ці роки ми втратили надто багато.
Найкращих. Сміливих. Світлих.
Тих, хто став небом над Україною.
Ми навчилися жити під сирени.
Навчилися цінувати обійми.
Навчилися бути сильними, навіть коли дуже болить.
Супротив — це не лише про зброю.
Це про вчителя, який веде урок під час тривоги.
Про медика, який рятує без сну.
Про матір, яка чекає.
Про дитину, яка малює прапор.
Чотири роки ми доводимо світу:
Україна — не територія.
Україна — це люди.
І ці люди — незламні.
Ми не просто вистояли.
Ми стали іншими. Сильнішими. Єдиними.
І поки б’ється наше серце —
битиметься Україна.